Слова. Вони такі страшні,
Коли життя твоє щасливе
Перерізають, мов  ножі.
Немає спокою удень,
І сна немає  уночі.

Почули ви слова такі:
«Тебе насправді не кохаю,
не хочу бачити, не знаю!» 
І що робити вам тоді,
Коли покинула вас тая,
Яку ви зберегли в душі?
Сім`ю збирались будувати,
Дітей багато з нею мати,
А тут слова оці страшні?!

Немає спокою удень.
І сна немає уночі.
Такі вони — слова страшні.

 

Бо акація, це як любов. Тільки акація. Жартую.
Більшість із нас на запитання що є квіткою любові відповіли б, що це троянда. Це дуже консервативне мисленя і треба вже цю квітку любові оновити, що і зробив Микола Вінграновський. Згідно з образом троянди, любов — це палке почуття, яке деякий час всього тебе охоплює, спалює усе окрім серця, а потім — все: згасає та в`яне. 
Акація зовсім інша. Вона символізує почуття, які відчуваєш знов і знов, які не згасають. Коли ви нюхаєте акацію, ви відчуваєте солодкий такий запах. І він вам ніколи не набридає. Кожного разу ви насолоджуєтеся новими і новими ароматами однієї і тієї ж самої рослини — акації. Так і любов — кожного дня ви відкриваєте якусь нову насолоду у цьому, здавалося б, монотонному почутті.

Від цієї балади в мене склалося якесь подвійне враження. З одного боку мені вона сподобалася, бо в ній дуже цікаво описано, що спочатку людина жила своїм життям, а потім побачила красу поезії і стоїть тепер, не може відірватися від тієї шаленої краси. Звісно, що людина — соняшник, а поезія — сонце. Як сонце освітлює соняшник, так поезія освітлює душу людини. Як соняшник має щось схоже із сонцем, так і людина має в собі часточку поезії. Але для мене були дивними рядки, де описується «життя» соняшника — що в нього були руки і ноги, що він купався, стріляв горобців із рогатки. Це, як на мене, вже занадто. 
Але може не автор винен у моїх претензіях, а я сам. Може я ще не до кінця відкрив для себе світ поезії і деякі ії аспекти мені ще не дуже зрозумілі.

Я вважаю, що ми не безліч стандартних я. І інакше ніколи не було. Звісно, ми всі різні і за фізичними ознаками, і за духовними. Це вам будь-який біолог відповість. Але, як на мій погляд, дійсно сильно вирізняються поміж інших ті люди, які поважають «Я» людей, які поруч.
"І  тільки  тих  поважають  мільйони,
Хто  поважає  мільйони  «я». "
Не можна бути якимось осбливим і у той же час чхати і зневажати всіх. Тоді люди відвернуться від вас і вашу особливість ніхто не побачить. Якщо ви будете поважати думки інших людей, їх ставлення до певних речей, то і люди до вас потягнуться. Тут не завадить згадати ввічливість. Без неї вам не здобути повагу мільйонів.

Я вважаю, що Олександр Довженко назвав свою кіноповість «Зачарована Десна», бо він дуже любив їздити до Десни, хоч і засинав на возі:  «Прокидаюся вранці — краса! Сонце, ласкава вода, гриби, ожина, риба!». Десна ця зачарована, бо у дитинстві все здається якимось незвичайним, казковим. А взагалі, спитайте у Довженка, бо ніхто не зможе це пояснити точніше, ніж автор кіноповісті. 
Читаючи «Зачаровану Десну», можна зробити висновок, що автор був зачарований природою, піснями, різними звичаями, поважав своїх батьків (дід для нього — Бог, " З батька можна було писати лицарів чи апостолів".). 
А чим зачарований я? Я вже не пам`ятаю свого дитинства і не можу сказати чим я тоді захоплювався. Залишилися тільки фотографії — з них багато не витягнеш. Пам`ятаю тільки, що захоплювався музикою — коли навчався у гімназії у першому класі, вже ходив у музичну школу теж у перший клас. Зараз мене дуже дивує те, що я сам схотів піти навчатися музиці, бо тепер вдома стоїть піаніно, до якого я вже десь півтора роки не підхожу. Але моє навчання не було марним — тепер я пишу музику у комп`ютерній програмі, мої «музичні знання» мені дуже допомагають у цьому. 
Але не тільки комп`ютером я зачарований. Більш за все я зачарований любов`ю до дівчини, з якою, до речі, познайомився у музичній школі і спілкуюся до тепер. Ми з нею майже кожний день гуляємо ввечері і з кожним днем я відчуваю, що її тепло до мене стає дедалі сильніше. Це неабияка втіха для мене.  
Як би я назвав повість про власне дитинство і юність? А хто сказав, що я буду її писати? Якщо мені і спаде на думку щось таке написати, то це буде не повість, а твір десь сторінок на 30 — 50. Звісно, якщо я почну описувати не тільки найяскравіші події мого дитинства, а й стан своєї душі, то може 100 — 200 сторінок і вийде. Назва — це остання справа. Мабуть це було б щось таке: «Моє дитинство» або «Сави 26» — вулиця та номер будинку, де я раніше мешкав, «Speed. Smart. Safe.» — це мій девіз, моя характеристика, хоч інколи я і не виправдовую цих слів. Спочатку потрібно написати свою повість, а потім вже над назвою міркувати.

Для мене кіноповість «Україна в огні» не стала чимось новим, але це не означає, що вона на мене не справила враження. Вона мені нагадала повісті про козацьке минуле України, де відважні січовики билися з турками і татарами заради своєї батьківщини. Для мене «Укріїна в огні» є більш повним та сучасним описом загарбницької німецької війни з Україною. Мені була цікава не тільки головна сюжетна лінія, але й розповідь про кохання Олесі та танкіста Кравчини — несподіваний початок та щасливий кінець.
За що Бог карає українців війною? За їхню національну недбалість, «сонливість». З Україною не вперше трапляється одна і та ж сама історія. Вже декілька разів ми наступаємо на граблі, але ніяких висновків не робимо. А граблі ось які: спочатку Україна починає з кимось «дружити» із сусідніх держав (хоча це і не обов`язково), потім ця держава захоплює Україну, встановлює свої правила та порядки. А українці що? А українці підкорились і нічого не роблять, тільки бідкаються і все. І от коли вже зовсім «припече», тоді вже починається якийсь визвольний рух, революція. І то це ще не факт, що Україна переможе загарбника. Свободу українці здобудуть з третьої чи четвертої спроби звільнення (все залежить від обставин). І тоді вже всі об`єднуються в одну велику силу, згадують про українську державу, націю, роблять героїчні вчинки заради ідеї звільнення — розвивають бурхливу діяльність. Оця «бурхлива діяльність» і описана в кіноповісті «Україна в огні». Я сподіваюсь, що у майбутньому Україна буде швидше будити у своїх громадян національну свідомість і ми переможемо  швидко і ефективно будь-якого ворога.

Олександр Довженко дійсно є незвичайною особистістю, бо він активно працював усе життя, був багатогранною людиною (викладав водночас більше 5 наук), його твори стали відомими у всьому світі, отримали позитвні відгуки від багатьох критиків. Довженко, не дивлячись на жорстокий контроль його творчості, при зйомках «Щорса» вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. У Довженка дуже велика біографія, яка насичена цікавими подіями та детальними історіями про зйомки кожного фільму. Вона по об`єму не поступиться навіть біографії такої відомої людини, як Тарас Шевченко.

Гріх це: — вбивство
              — насильство
              — зрада
              — грабіжництво
              — пияцтво

Помста це: — темрява
                    — біль
                    — самозадоволення
                    — втрата
                    — кара
             

Я вважаю, що вбивство Медвина було необхідним, бо якщо Григорій не вбив би Медвина, то майор у майбутньому міг би знайти його, схопити, та знову катувати або вбити. Тому тут «хто встигнув, той і з’їв» — хто перший вбив свого супротивника, той і переміг. Вбивство майора Медвина  вважаю гріхом, бо що б там хто не казав, як би не виправдовувався б — всеодно вбивство людини є гріхом. Але тут є пом’якшувальні обставини. По-перше, майор Медвин катував Григорія 2 роки. Тому Многогрішний просто не схотів, щоб цей жах знову повторювався. По-друге, Медвин знущався, катував, вбивав багатьох людей — був знищувачем людьских життів та доль. Тому вбивши цього ката, Григорій Многогрішний врятував багато людьских життів. Звісно, таких майорів було ще чимало, але мінус один — це вже непоганий результат. Може наступна моя думка здасться вам нісенітницею, але якщо кожний вбив би по одній такій людині, як майор Медвин, то може ці майори і «вимерли» б.  

Я вважаю, що Григорій Многогрішний знайшов своє щастя після втечі за кордон, бо в тексті роману «Тигролови» це написано чорним по білому: «Аж ось де вiн догнав своє щастя! І дурiли обоє, опираючись тим щастям до нестями.» (Григорій та Наталка цілуються після того, як перетнули кордон). Через кілька абзаців ще раз наголошується на щасті закоханої пари: «Трохи було смутно. Та не було на той смуток мiсця в безмежному, героїчно здобутому щастi.» (Сумування за вірним собакою Заливаєм). Григорій вже міг не боятися майора Медвина (бо вбив його) і тепер нічого не скребло в нього на душі. У підсумку хочу зазначити, що Григорій разом із Наталкою здобули своє щастя і ніякі перешкоди не могли його зруйнувати.